В завірюсі

...Я розумів, що треба бути в русі,
То часом біг, то вже збивався з ніг,
Але, усе зникав у завірюсі,
І вже нічого вдіяти не міг.
Ні звуку де, ні просвіту довкола,
І я звертав, не знаючи куди,
А завірюха замикала коло
І на мої ж виводила сліди.
Це ж не тайга... я ж у свому лісі, -
Та знов не знав, куди мені іти,
І мрій моїх, які не досяглися,
Я і не марив більше досягти.
Уже пройшло байдужістю по тілу:
Чи прилягти у затишку - тай край?
Але я йшов і йшов по заметілі,
І виглядав за нею виднокрай.
Повинна ж десь чаїтися дорога,
Що непідвладна мороку й імлі -
Не може бо лишатися без Бога
І неможливість щастя на землі.
І знову я то поривався хутко,
То прямо йшов, то простував навкіс,
То у свої замерзлі руки хукав,
То знову в них своє безсилля тис...
І заметіль здивовано зависла
На обважнілих крилах темноти,
Коли я все ж дістався до узлісся,
Як до на світі вищої мети.