Надвечірнє

Ховалося сонце за маківки верб,
Мережило тінями воду.
А серце сприймало вечірній ущерб,
Немов би яку насолоду.
Здавалося, ніби той день не вгасав,
А тихо сідав у долину,
Де чистую хвилю Дінець колисав,
Байдужий до часу і плину.
Байдужий до того, що має життя
Обмеженість власного кола,
Що серце чекає чомусь вороття
Того, що не вернеш ніколи.
Тому і журою його огорта,
Бо наче нездійснена мрія
Про тихе повернення в юні літа
В тім західнім сонечку гріє,
Що все ще ховалось за маківки верб,
Мережило тінями воду,
Даруючи серцю вечірній ущерб,
Немовби яку насолоду.