Доволі, зимо...

Доволі, зимо, далебі,
До чого віхолові жарти? -
Під снігом квіти голубі
Тобі уже не втамувати.
Вони, можливо, як об ніж
Уріжуться на гострім вітрі.
Та їх непереможна ніжність
І в сонці вже, і у повітрі.
І знову, вірячи у те,
Що весни молодість вертають,
І я проміння золоте
Вербовим бруником вітаю.
І ту осріблену лозу,
Як дар приймає серце чуле
Через приховану сльозу,
Що враз покличе у минуле.
Наснажних сповнена думок,
Моя вербичка - як надія!
І я біжу, мов той струмок,
Туди, де серце молодіє.