Зиміла осінь

Зиміла осінь, в’яли дні,
І наростав кленовий відчай,
І так хотілося мені
Увіковічнити невічне.
Але губилися слова,
І покидала їх надія,
Яка останньою бува,
Коли усе вже холодіє.
Перетинало далину
Неумолимою сльотою,
І осінь йшла у глибину,
Уже, на жаль, не золотою.
І тільки в самому кутку
Уже пустіючого саду,
Ще неопалий кущ бузку
Ряхтів зеленим листопадом.
Цурався він марноти слів,
Бо він мовчання мав за звичай,
І ніби тим, що зеленів,
Увіковічнював невічне.