Туди...

Може, і справді заплава Дінця
Давніми чарами ще володіє.
Варто податись туди навпрямця,
Як до останньої, може надії.

Є там, я знаю, криничка одна,
Що у пітьмі під вербою чаїться,
Мовби самої землі живина
Мусить в ній бити цілюща водиця.

В ній, пам’ятаю, зливались в одне
Граєво сонця і марево тіні,
Єдність їх так чарувала мене,
Що незабулась мені і донині.

Там я залишу турботи свої,
Більшого вже і не треба,
Та й загублюсь у зелені гаї,
Та і полину до чистого неба.

І подолавши окремість свою,
З Богом і Світом її поєднавши,
Там і знайду, як у тому раю,
Бажане щастя. Нарешті. Назавше.