Про поезію

Захоплена чужими почуттями,
І поміж ними гублячи свої,
Поезія живе всіма життями
В суворих межах долі однієї.
Вона, мабуть, себе і набуває,
Коли свої облишивши слова,
То берегом, то річкою буває,
Чи і в камінні навіть ожива.
Вона своїх печалів не боїться,
Та затремтить, не знаючи чого,
Коли у неї серце задвоїться
В призначенні для всіх і одного.
І побіжить до втраченої мрії,
Мов поспіша її не досягти,
Пречиста і прекрасна, як Марія,
І грішна так, що, Господи, прости!
В красу земну закохана без тями,
Вона і небо з нею обійма -
Поезія живе всіма життями,
Бо їх без неї, може, і нема.