Поет

Мабуть, на те він і поет,
Щоб, відпускаючи синицю,
Ловити марно до тенет
Самим придуману жар-птицю?

Слова, слова, одні слова,
Котрим давно немає віри,
А серце знову ожива
На невловимі звуки ліри.

Чому ж душа його така,
Що, відкидаючи суттєве,
Вона у вигадку тіка,
Аби у тільки незбуттєве?

Чи то за втрату кращих мрій,
Чи за незбутні сподівання,
Чому за все дорожче їй
Свої печалі та зітхання?

На те він, мабуть, і поет.
Аби знайти щасливу риму,
А щастя дійсного секрет
За нього інший хтось отрима.