Бува

Бува, й мене до себе пальми кличуть,
Де небокрай, що морем аж пропах,
Але чужому заздрити не личить,
Та й я увесь до рідного причах.
Де і дощів захлипане невчасся,
І запанує в настрої бедлам,
Але я звик до нетривкого щастя
Із гіркуватим смутком пополам.
Воно й кортить побавитись на хвилі,
Синіше від якої й не бува,
Та де іще такі вербички милі,
Що на мої очікувать слова?
І хай оте таке низеньке небо
Одна моя надія підпира,
Але йому жалю мого не треба,
Коли від нього в серці завмира.
То ж вибачай, далеке синє море,
Що ти мені, як замок для бомжа,
І я боюсь, коли комусь, мов горе,
Моє й сіреньке щастя заважа.