Самодостатність

Якщо говорити про поезію Олександра Вовченка стисло, то це передусім лірика справжньої проби.

Він давно має бути членом Спілки письменників, може, 20, а може, й більше років тому.

Візьму на себе сміливість сказати, чому це не сталось, бо близько знаю поета.

Він завжди вважав це справою другорядного, відчуваючи, що поезія, якщо вона є - річ самодостатня і без будь-якої атрибутики, зовнішніх регалій.

У тому, що поезія Вовченка саме така, пересвідчиться кожен, хто прочитає кілька його віршів.

Тонкий ліризм, бездоганна рима, довершеність образів, влучність епітетів та метафор, глибокий підтекст, і при цьому рідкісне почуття міри, гармонії - ось риси, притаманні кращому, що вийшло з-під пера автора як українською, так і російською мовами.

З роками його слово ставало вагомішим, голос мужнів, набирав нових інтонацій, більш зрілих, усвідомлених, виважених на чутливих терезах розуму і серця.

Нова книжка поета не залишить байдужим кожного, хто полюбляє поезію.