А думками бути в Небі

Колись Олександр Васильович на првах старшого товариша м'яко мені докоряв, що... Але розкажу про те хвилькою пізніше, хай промовистий приклад його життєлюбства ще трішки побуде лише моїм спогадом.

У Олександра Вовченка варто було повчитися богатьом, нині й не дуже затребуваним, речам - і доброзичливості (не підкреслено-офіційної ввічливості, а щиросердного бажання добра іншим), і вдумливості (неначе й не місцевого, не балаклійського штабу), і відчуття та сприймання художнього слова (не раз у розмовах я називав його класиком за осяжну метафору).

"Ось послухай, написав вірша", - інколи чув по телефону його голос, і стримувана радість від нового твору дзвеніла у його словах, передаючи й мені свою силу. Між нами наче й не було вікового бар'єру - так просто було спілкуватися. Мене зворушувало якесь дивовижне поєднання в його натурі досвідченості й наївності. Прожиті Олександром Васильовичем роки, як виявлялось, не наклали того жорсткого відбитку на вроджену мудрість, коли мудрість відтісняється практичним досвідом на останнє місце. Саме тому й можна було заговорити з ним на рівних - він умів вислухати. Але, мабуть, не всі вміли вислухати його. І якась частина й моєї вини не дає спокою відтоді, коли дізнався про відхід Олександра Вовченка у засвіти.

Було так, що він передав мені другу свою книгу "Бай-гора" у Київ - почути думки письменників. Але чи то київські поети не поспішали читати, чи доля вирішила по-своєму - не дочекався балаклійський поет відгуку столичних. Відійшов і від поезії, і від життя. Відійшов по-своєму - злившись з природою свого краю, - там, де любив ходити, де писав пісні й вірші, де відчував себе повноцінною частиною Світу. Це виклик долі? Це утвердження оспівуваних ним істин? Ні, це інший, вищий рівень осмислення пройденого. І це дається не кожному.

Олександр Вовченко не міг не знати про Довженкову сосну, біля якої любив постояти видатний українець, милуючись блиском ріки. Я знаю, де сосна Вовченка - зайдіть у ліс, кожна сосна - його.

...Ми якось зустрілися на стежині неподалік Балаклійки. Зраділи, бо було про що поговорити, та ще на такій місцині - тут і річка тиха, й ліс зітхає неподалік. Отоді Олександр Васильович мені й дорікнув по-дружньому: "Сергію, що ж ти дивишся вниз, під ноги? По Землі треба ходити, а думками, очима в Небі бути".

Часто згадую про це, коли міряю кроками чергову дорогу. Чи зміг навчитися у нього, чи ні - не знаю. Уже Олександр Васильович мені не зустрінеться, не дорікне...