У завірюсі

Я розумів, що треба бути в русі,
І знову біг, і вже збивався з ніг -
І все зникав, зникав у завірюсі,
Але нічого вдіяти не міг.

Ні звуку де, ні просвіту довкола,
І я звертав, не знаючи куди,
А завірюха замикала коло
І на мої ж виводила сліди.

Уже пройшло байдужістю по тілу:
Чи прилягти у затишку - та й край?
Але я йшов і йшов по заметілі,
І виглядав за нею виднокрай.

Повинна ж десь чаїтися дорога,
Що непідвладна мороку й імлі -
Не може бо лишатися без Бога
І неможливість щастя на землі.

І знову я то поривався хутко,
То прямо йшов, то простував навскіс,
То у свої замерзлі рука хукав,
То знову в них своє безсилля тис...

І заметіль здивована зависла
На обважнілих крилах темноти,
Коли я все ж дістався до узлісся,
Як до на світі вищої мети.