Пролизень

Віршований нарис

І треба ж так - один супроти ночі,
На заметіль, як пушкінський жених,
Придумати до пролизня ускочить
І борсатись в обіймах крижаних.

Звичайно, все це трапилося раптом,
Бо хто ж себе роззявою вважа.
Ще добре хоч на купину натрапив
Невдалою подобою моржа.

У першу чергу лапаю по спині
Рюкзак на місці (Бог, він є таки),
Бо тільки в нім тепер мої єдині,
Яущо вони сухі, рятівники*.

Та ось палає купа очерету,
Шукаю хмизу, смичу бур’яни.
І краще, ніж солістові балету,
Мені вода обтягує штани.

Ковтаю дим, прикушуючи сльози,
Біжу до лісу, ріжучи кути,
І сушняком, заімленим з морозу,
Готовий сам у вогнище лягти.

Але, нарешті, трохи одійшовши,
Зліпивши щось подібне на барліг
І до вогню наставивши підошви,
Я, мов звірятко загнане, приліг.

І тут коли уже до існування
Я знову потяг радісний відчув,
Немов химерні звукоколивання,
Я тихий голос пролизня почув.

Під замиранням навіть заметілі
І занімінням погляду мого
Ряхтіли в нім лини бронзовотілі,
Усі впритул один до одного.

Долаючи промерзлість поміж ними,
Вони впинались в товщу льодяну,
І намагались рухами губними
Переточити криги товщину.

Була вже неабияка щілина,
Вони ж губами щільними впритул
Точили і точили порожнину,
А з дна - задуха булькала крізь мул.

Немов саму рятуючи природу,
Що збайдужіла чомусь на живе,
Лини до неба притуляли воду
В надії, що вона ще оживе.

Не вдаючись до зайвої скорботи,
Щоб розділити лихо нарівні,
Припав і я до спільної роботи
За держаком сталевої плішні.

Пора було давно іти додому.
Вже дотлівало вогнище в снігу,
А я усе топтався поза ньому,
Неначе був у пролизня в боргу.