Бо вимагає серце слова

Коли весною враз повіє,
Чомусь, не знаю, на ту мить
Сльоза накотиться на вії,
У грудях наче заніміє,
І щось на серці защемить.

І стане чутніша свідомість,
Що все минає і мине,
І що життя - коротка повість,
І конче знати, що натомість
Повинно втішити мене.

То ж вирушати треба знову
(Не можна жити, щоб не йти),
Бо вимагає серце слова,
(І в тім одна його умова),
Йому де хочеш, а знайти.

Щоб не було у нім замало
Живого світла і тепла,
І щоб коли воно згорало,
То тим воно і зігрівало,
Що не згоріть йому дотла.