Балаклія

В жадобі незахищеного тіла
Свистить жало зухвалої стріли.
Тобі ім’я чуже, незрозуміле
Скажене татарове лопотіло,
Зринаючи, мов привиди, з імли.

Собі шукали заздрісної долі
Дрібні нащадки пахолків Орди
На тій своїй розбійницькій сваволі,
На славних наших пращурів неволі,
На хтивім глумі з нашої біди.

Ось тут, під білоглинною горою,
Не тільки вельми глечики ліпить
Навчалась ти, але й кувати зброю,
Щоб стати проти ворога стіною
В любу епоху і у кожну мить.

На басурманина чи ще якого німця
За вільну волю вільної землі
Була твоя завжди твердою криця,
І натирали руки балаклійця
Собі не тільки мирні мозолі.

Від тих часів, звитяжних і буремних,
Що кволо впали в воду горілиць,
І по сьогодні, мабуть, недаремно
Попід горою річка світло-темна
Своїх багато криє таємниць.

Та поміж луками, чи то зеленим гаєм,
Куди біжить, не віда і сама,
І хоч ні хвилі жодної не гає,
Та й наперед собі не забігає,
Бо в тому, мабуть, рації нема.