Зиміла осінь

Зиміла осінь, в’яли дні,
І наростав кленовий відчай,
І так хотілося мені
Увіковічити невічне.

Але губилися слова,
І покидала їх надія,
Яка останньою бува,
Коли усе вже холодіє.

Перетинало далину
Неумолимою сльотою,
І осінь йшла у глибину,
Уже, на жаль, не золотою.

І тільки в самому кутку
Мого пустіючого саду,
І в сутінь мерзлу кущ бузку
Ряхтів зеленим листопадом.

Цурався він марноти слів,
Бо він мовчання мав за звичай,
Та й падолистом зеленів,
І ввіковічував невічне.