Серпнева ніч

Поза селом, понад блискучим ставом
Вона зі мною в поле утекла
Наперекір тому, що наростала
Уже нестача літнього тепла.
         Тверда земля відходила помалу,
         І всю свою зачовганість людьми,
         Немов якусь провину тамувала
         У прохолоді вільгої пітьми.
У ній вона, жива наполовину,
Собі здавалась тою, що й тоді,
Коли така, така іще первинна
Плекала в росах трави молоді.
         І хоч усе було уже торішнє,
         Та на стеблі гіркого полину
         Про незбуттєве щастя і затишшя
         Співалось так натхненно цвіркуну.
Злились в одно узбіччя і дороги,
Рівняло їх суціллям темноти,
Але й по схилу берегу крутого
Чомусь від того легшало іти.
         Мов роздвигались темні видноколи.
         І сам я був - безмежжя степове,
         А все, чому не збутися ніколи,
         Пливло по ньому, нібито живе.
І не було ні вчора, ні сьогодні,
І всі кінці зникали уві млі,
І всі зірки, що падали з безодні
Немов були призначені землі.
         А берег мій, серпанком оповитий,
         Усе ховавсь під кручами у тінь
         І намагався марно уловити
         Оту вгорі згасаючу світінь.
І вже й відчувши зоряність, як втому,
Він все манив мене, як і раніш,
Немов мені лишалося по ньому
Останній раз пробігти босоніж.