Метисне

Удень не знайдеш українців...

Перейдемо всі пекла України,
Не глянувши на Захід і Москву

Вночі не мати - мать ячить зім'ята
В. Верховень

Ось підожди, Верховеню, не тисни.
Зажали, мов лещатами, слова,
І нітиться душа моя метисна,
А ти і сам не нітишся, бува?

Пробач мені думки, оті, що ниці.
У тебе - мати, а у мене - мать.
Скажи мені, мій щирий українцю,
Куди мене не щирого дівать?

Як знати, може, кляті яничари
І твій з набігу нівечили рід,
Щоб і на тебе глухо заричали
Затяті селекційники порід.

Та якби язиками не чесали
Змагателі на кращий анекдот,
Віддам я їм і курятину, й сало,
Аби заткнути пельку, а не рот.

Яка не є, а в мене рідна мова,
На ній співає доля і моя,
А що гірка, то не про те розмова,
І винен в тому, може, тільки я.

Червоними і чорними нитками
«Сорочку мати вишила» й мені,
Але, поміть, російськими руками,
І є у мене шось від «кацапні»,

Чи ще від кого - не моя то справа,
Бо «генетичні» всі мої діла,
Щоб Україна гарна була й справна,
І щоб вона не мерла, а жила!

В Дніпро й Дінець закоханий без краю,
Я через те, можливо, і пишу,
Щоб вимолить їм раю хоч би скраю,
А в пекла різні, вибач - не спішу.