Коли я клопоти облишу

Коли я клопоти облишу,
Хоч і немає їм кінця,
Усі здобутки їм залишу,
А сам піду в осінню тишу
Десь понад берегом Дінця.
Знайду забуту бережину,
Яку ще сонце зігріва,
І непомітну ту стежину,
Що і прихована в ожину
Для мене завжди ожива.
Й на тому світлому узліссі,
Що все рідіє в синяві,
Я припаду до падолисту,
Котрий так затишно улігся
Собі на сонячній траві.
А крізь, високе верховіття
Так видно буде від землі.
Як гарно все ж на цьому світі,
І в безкінцевості, і в миті,
І зокрема, і взагалі.