Бува, й мене до себе пальми кличуть

Бува, й мене до себе пальми кличуть,
Де небокрай, що морем аж пропах.
Але чужому заздрити не личить,
Та й я увесь до рідного причах,
         Де і дощів захлипане невчасся,
         І запанує в настрої бедлам,
         Але я звик до нетривкого щастя
         Із гіркуватим смутком пополам.
Воно й кортить побавитись на хвилі,
Синіше від якої не бува,
Та де іще такі вербички милі,
Що на мої очікують слова?
         І хай оте таке низеньке небо
         Одна моя надія підпира,
         Йому жалю лукавого не треба,
         Коли від нього в серці завмира.
То ж вибачай, мабуть, далеке море,
Що ти мені, як замок для бомжа,
І я боюсь, коли комусь, мов горе,
Моє й сіреньке щастя заважа.