Я умів придумивати рими

Я умів придумивати рими
Й дарувати їх лісу.
Деревам, квітам, листю -
Без них ліс неможливий.
Мої рими  гойдалися човнами
На тривожній воді
І несло течією
У невороття... Без весел.
Заримована ніч хмуріла.
Але, коли рима припадала до душі,
Видзвонювала по небу
Співзвуччям сузірїв
І місяць гукала насолодитися грою,
Місяць посміхався бентежно,
Молячи придумати щось
Від його самотності.
Ти була завждию
Ти була у всьому.
Мої рими плутались у твоєму волоссі,
Зазирали у вічі,
Дратували губи...
Безглуздим ріп’ям чіплялись,
Мов комарі,
Жалили твої смагляві, красиві ноги.
В такі хвилини діставалось ночі
І місяцю з його непідробною посмішкою.
Тільки суворий світанок
Відводив його, блідого і заплаканого,
Ти ранковою зорею втікала,
Розтавала...
А дурнуваті рими
Усе передражнювали птахів,
Лякаючи їх різними алітерціями.
Лише потім пішов білий сніг.