Хантийські скелі

Адольф Романенко

Намокли і розбухли птиці.
І квіти никло так висять.
Та сонця вже огнисті шпиці
Крізь хмари райдужно блищать.

А я, наморений до краю,
Дивлюсь на скель суворий ряд,
Та ними серце я не краю,
Бо, навіть, їм я чомусь рад.

Хоч і суворі їх обличчя
І затаїла жах вода,
А страх душі моїй не личить,
І не ляка мене біда.

Іду по насипу на скелі,
У грудях серце завмира,
Та край землі, хоч і пустельний,
Для мене теж не без добра.